Побудували будинок чи бізнес на земельній ділянці чоловіка або дружини: чи можна отримати частку після розлучення?

Після розірвання шлюбу одним із найскладніших питань залишається поділ майна. Особливо це стосується ситуацій, коли земельна ділянка належить лише одному з подружжя, але саме на ній під час шлюбу було збудовано будинок, магазин, автомийку, склад або інший об'єкт нерухомості за спільні кошти сім'ї. Багато хто переконаний, що якщо у будівництво вкладалися обоє, то автоматично спільною власністю стає і земля. Проте українське законодавство передбачає інший підхід, який нещодавно ще раз підтвердив Верховний Суд.

Підставою для формування нової правової позиції стала справа, у якій після розірвання шлюбу чоловік просив визнати спільною сумісною власністю земельну ділянку та автозаправну станцію, збудовану на ній. Земля була безоплатно приватизована дружиною під час шлюбу, а будівництво АЗС здійснювалося за рахунок спільних коштів подружжя. Позивач вважав, що саме цей факт дає йому право претендувати як на будівлю, так і на земельну ділянку.

На перший погляд така позиція здається логічною. Якщо обидва вкладали кошти, працювали над розвитком сімейного бізнесу, брали кредити або інвестували сімейні заощадження, то виникає відчуття справедливості щодо поділу всього майна. Саме тому подібні спори досить часто виникають після розлучення. Однак право власності на землю та право власності на нерухомість, розташовану на ній, не завжди мають однаковий правовий режим.

Що вирішив Верховний Суд?

Верховний Суд звернув увагу на те, що земельна ділянка, отримана одним із подружжя шляхом безоплатної приватизації, є його особистою приватною власністю. Цей статус не змінюється лише тому, що під час шлюбу на ній було збудовано об'єкт нерухомості. Сам факт спільного фінансування будівництва не означає автоматичного переходу права власності на землю до другого з подружжя.

Ця правова позиція має важливе значення не лише для власників комерційної нерухомості. Вона однаково застосовується у випадках, коли на особистій земельній ділянці одного з подружжя будується житловий будинок, дача, магазин, кафе, виробниче приміщення чи будь-який інший об'єкт. Тому помилково вважати, що після завершення будівництва земельна ділянка автоматично перетворюється на спільну сумісну власність.

Чому ця постанова важлива?

Протягом останніх років суди дедалі частіше стикаються зі спорами, у яких один із подружжя намагається отримати частку земельної ділянки лише тому, що фінансував будівництво будинку чи іншої нерухомості. Однак ця постанова вкотре підтвердила, що саме підстава набуття земельної ділянки має визначальне значення для встановлення її правового режиму.

Якщо земля була приватизована, отримана у спадщину або подарована одному з подружжя, вона залишається його особистою власністю навіть після того, як на ній було створено дороге нерухоме майно. Це означає, що сам факт будівництва ще не породжує права власності на земельну ділянку.

Чи залишається другий із подружжя без захисту?

Ні. Верховний Суд фактично розмежував два різних питання: кому належить земельна ділянка та яким чином повинні бути захищені майнові інтереси другого з подружжя. Якщо один із подружжя фінансував будівництво або істотно збільшив вартість майна за рахунок спільних коштів, це може бути підставою для отримання грошової компенсації або врахування таких витрат під час поділу іншого спільного майна.

На практиці це означає, що особа не позбавляється права на захист лише тому, що земельна ділянка належить іншому. Водночас такий захист має здійснюватися у спосіб, передбачений законом, а не шляхом автоматичного визнання права власності на землю.

Яких помилок найчастіше припускаються сторони?

Однією з найпоширеніших помилок є неправильне формулювання позовних вимог. Багато хто вважає, що достатньо просити суд визнати майно спільною сумісною власністю. Проте Верховний Суд наголосив, що такий спосіб захисту далеко не завжди є ефективним.

Суд насамперед оцінює не лише обставини справи, а й те, чи здатні заявлені вимоги реально відновити порушене право. Якщо позов побудований неправильно, навіть значні фінансові вкладення у будівництво можуть не призвести до бажаного результату.

Саме тому у подібних категоріях справ суди досліджують підставу набуття земельної ділянки, джерело фінансування будівництва, наявність документів, що підтверджують вкладення коштів, а також обраний позивачем спосіб судового захисту.

Практичне значення для подружжя

Ця постанова є важливою не лише для тих, хто вже перебуває у судовому спорі. Вона демонструє необхідність правильно оформлювати майнові відносини ще під час шлюбу. Якщо будівництво здійснюється на земельній ділянці, яка належить лише одному з подружжя, варто документально підтверджувати джерела фінансування, зберігати договори, чеки, акти виконаних робіт та інші документи, які можуть знадобитися у майбутньому.

У багатьох випадках саме такі докази дозволяють довести факт вкладення значних коштів та отримати компенсацію, навіть якщо право власності на земельну ділянку залишається за іншим із подружжя.

Висновок

Постанова Верховного Суду у справі № 369/3056/21 вкотре підтвердила, що земельна ділянка, безоплатно приватизована одним із подружжя, не стає спільною власністю лише через те, що на ній було створено спільний об'єкт нерухомості. Водночас це не позбавляє другого з подружжя права вимагати захисту своїх майнових інтересів, але такий захист має здійснюватися у спосіб, передбачений законом.

Юристи Адвокатського об'єднання «Правда» рекомендують не поспішати із поданням позову у спорах про поділ майна. Кожна справа має свої особливості, а неправильно сформульовані вимоги можуть призвести до відмови у позові навіть тоді, коли особа фактично має право на компенсацію або частку в майні. Попередній юридичний аналіз документів, оцінка перспектив спору та правильно обрана стратегія захисту значно підвищують шанси на успішне вирішення справи.

 

Спадкування банківських коштів: чому не можна просто зняти гроші з картки

Після початку повномасштабної війни питання оформлення спадщини стало значно актуальнішим. На жаль, дедалі частіше родичі стикаються із ситуацією, коли після смерті близької людини на її банківському рахунку залишаються кошти. У таких випадках багато хто вважає, що якщо банківська картка знаходиться у них, а PIN-код відомий, то можна безперешкодно скористатися грошима.

Однак це одна з найпоширеніших юридичних помилок. Після смерті власника рахунку кошти набувають статусу спадкового майна, а порядок їх отримання чітко визначений законодавством. Самовільне використання картки може призвести не лише до обов'язку повернути гроші, а й до кримінальної відповідальності.

Банківські кошти входять до складу спадщини

Відповідно до статті 1218 Цивільного кодексу України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали померлій особі на момент відкриття спадщини та не припинилися у зв'язку зі смертю.

До такого майна належать і кошти, що знаходяться на банківських рахунках або депозитах. Відповідно до статті 1228 ЦК України право на вклад переходить у спадщину незалежно від того, чи залишив спадкодавець заповіт або заповідальне розпорядження банку.

Із дня смерті власника рахунку ці кошти вже не можуть використовуватися так само, як за його життя. Вони стають частиною спадкової маси та можуть бути отримані лише у встановленому законом порядку.

Чи можна користуватися карткою, якщо відомий PIN-код

Наявність банківської картки, доступу до мобільного застосунку або знання PIN-коду не означає, що особа отримала право розпоряджатися грошима після смерті власника рахунку.

Дозвіл, який власник міг надати за життя, припиняється в момент його смерті. Саме тому будь-які операції, здійснені після відкриття спадщини без належних правових підстав, можуть бути визнані незаконними.

Не менш важливо розуміти, що навіть якщо банк ще не знає про смерть клієнта і рахунок технічно продовжує працювати, це не легалізує використання картки. Законність операції визначається не можливістю провести платіж чи зняти готівку, а наявністю відповідного права.

Як законно отримати гроші з рахунку

Після смерті особи право на банківські кошти виникає у спадкоємців.

Якщо спадкодавець залишив заповіт, кошти переходять особам, визначеним у ньому. За відсутності заповіту спадкування відбувається за законом відповідно до черг спадкування, визначених Цивільним кодексом України.

Проте навіть спадкоємець не може одразу звернутися до банку та отримати кошти. Для цього необхідно:

• отримати свідоцтво про смерть;
• звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини;
• повідомити нотаріуса про наявність банківських рахунків спадкодавця;
• після завершення строку для прийняття спадщини отримати свідоцтво про право на спадщину;
• звернутися до банку з відповідними документами для виплати коштів або переоформлення рахунку.

Саме такий порядок відповідає вимогам законодавства та гарантує захист прав спадкоємців.

Чи одразу банк блокує рахунок

Існує поширена думка, що після смерті людини банк автоматично припиняє всі операції за її рахунками. Насправді це не зовсім так.

Фінансова установа не отримує інформацію про смерть клієнта миттєво. Зазвичай про це банк дізнається після звернення нотаріуса, спадкоємців або отримання відповідних відомостей із державних реєстрів.

Після підтвердження факту смерті банк вже не має права видавати кошти лише на підставі банківської картки чи знання PIN-коду. Надалі всі дії щодо рахунку здійснюються виключно відповідно до законодавства та документів, виданих нотаріусом.

Поширені помилки спадкоємців

На практиці саме неправильне розуміння закону найчастіше стає причиною конфліктів між родичами та судових спорів.

Помилка №1. Якщо я чоловік або дружина померлого, то можу користуватися його карткою

Ні. Сам факт перебування у шлюбі не надає права розпоряджатися рахунком після смерті його власника. Для цього необхідно оформити спадщину або визначити свою частку у спільному майні подружжя у передбаченому законом порядку.

Помилка №2. Якщо власник картки сам повідомив мені PIN-код, значить він дозволив користуватися коштами

Такий дозвіл діє лише за життя власника рахунку. Після його смерті кошти вже входять до складу спадщини, тому використовувати їх без належного оформлення не можна.

Помилка №3. Якщо банк не заблокував картку, значить користуватися нею законно

Відсутність технічних обмежень не створює права на використання коштів. Якщо буде встановлено, що гроші отримані без законних підстав, їх можуть стягнути назад, а особу — притягнути до відповідальності.

Правова позиція Верховного Суду

Верховний Суд у постанові від 29 січня 2025 року у справі № 761/25536/22-ц підтвердив, що кошти, які знаходяться на банківських рахунках померлого, є складовою спадщини.

Суд звернув увагу, що банк не вправі видавати такі кошти особам, які не підтвердили свої спадкові права у встановленому законом порядку. Якщо ж виплата була здійснена незаконно, це не позбавляє законного спадкоємця права вимагати повернення коштів та захищати свої інтереси в суді.

Ця правова позиція ще раз підкреслює, що процедура оформлення спадщини має вирішальне значення, а відступ від неї може призвести до тривалих судових спорів.

Чи може настати кримінальна відповідальність

Окремо слід звернути увагу на випадки, коли використання банківської картки померлого може містити ознаки кримінального правопорушення.

Якщо особа знає про смерть власника рахунку, але навмисно знімає або переказує кошти, її дії залежно від обставин можуть бути кваліфіковані як крадіжка або шахрайство.

Показовою є справа № 362/2826/18, розглянута Васильківським міськрайонним судом Київської області. Після смерті власниці картки її онук, знаючи PIN-код та усвідомлюючи факт смерті бабусі, декілька разів зняв кошти через банкомат. Суд встановив, що спадщина ще не була оформлена, а жодних прав на використання цих грошей він не мав. У результаті його дії були кваліфіковані як крадіжка.

Це рішення демонструє, що навіть близькі родинні зв'язки не звільняють особу від відповідальності за незаконне використання спадкового майна.

Висновок

Кошти, що залишилися на банківському рахунку після смерті людини, не стають автоматично власністю її дітей, чоловіка, дружини чи інших родичів. Вони входять до складу спадщини, а отримати їх можна лише після проходження встановленої законом процедури.

Будь-які спроби скористатися банківською карткою померлого без оформлення спадкових прав можуть призвести до цивільно-правових спорів, обов'язку повернути отримані кошти, а в окремих випадках — і до кримінальної відповідальності.

Якщо ви опинилися у ситуації, коли необхідно оформити спадщину, отримати кошти з банківського рахунку померлого або виник спір між спадкоємцями, не варто діяти навмання. Кожна справа має свої особливості, а помилки на початковому етапі можуть суттєво ускладнити захист ваших прав.

Адвокатське об'єднання «Правда» надає комплексну правову допомогу у спадкових справах: консультує щодо порядку прийняття спадщини, супроводжує оформлення спадкових прав, представляє інтереси клієнтів у нотаріуса та суді, а також допомагає вирішувати спори щодо спадкового майна, у тому числі банківських рахунків і депозитів.

Звернення до адвоката на початковому етапі допоможе уникнути юридичних ризиків, зберегти ваші права та отримати спадщину у законний спосіб.

 

Аліменти без шлюбу у 2026 році: чи можна стягнути кошти на дитину та коли потрібно спочатку встановити батьківство

Багато пар сьогодні живуть однією сім'єю без офіційної реєстрації шлюбу. Проте після народження дитини нерідко виникає питання: чи має право дитина на аліменти, якщо її батьки ніколи не були одружені?

Відповідь однозначна — так, має. Водночас відсутність шлюбу може впливати на порядок оформлення аліментів, адже ключове значення має не факт одруження, а юридично підтверджене батьківство.

Фахівці Адвокатського об'єднання «Правда» регулярно супроводжують справи щодо стягнення аліментів, встановлення батьківства та захисту прав дітей. 

Чи можна стягнути аліменти, якщо шлюб не був зареєстрований?

Так. Українське законодавство не пов'язує право дитини на утримання із фактом реєстрації шлюбу між її батьками.

Стаття 141 Сімейного кодексу України встановлює, що мати та батько мають однакові права й обов'язки щодо дитини незалежно від того, перебували вони у шлюбі чи ні. Аналогічний принцип закріплений і статтею 52 Конституції України, яка гарантує рівність прав усіх дітей.

Тому якщо один із батьків проживає окремо від дитини, він не звільняється від обов'язку брати участь у її матеріальному забезпеченні.

Найважливіше питання — чи встановлено батьківство?

Саме цей момент найчастіше визначає, чи можна одразу звертатися до суду за аліментами.

Можливі три ситуації.

1. Чоловік записаний батьком дитини

Якщо чоловік зазначений батьком у свідоцтві про народження, жодних додаткових процедур проходити не потрібно. За відсутності добровільної допомоги аліменти можуть бути стягнуті у судовому порядку.

2. Батьківство визнано добровільно

Якщо батьки не перебували у шлюбі, але подали спільну заяву до органу державної реєстрації актів цивільного стану, після внесення відомостей про батька до актового запису чоловік набуває всіх прав та обов'язків батька, зокрема й обов'язку утримувати дитину.

3. Чоловік не визнає батьківство

Якщо чоловік не записаний батьком або заперечує своє батьківство, спочатку необхідно звернутися до суду із позовом про встановлення батьківства. Лише після набрання законної сили відповідним рішенням суду виникає юридичний обов'язок щодо сплати аліментів.

Як встановити батьківство через суд?

Якщо чоловік відмовляється добровільно визнавати дитину, мати має право звернутися до суду із позовом про встановлення батьківства.

Під час розгляду справи суд оцінює всі наявні докази, які можуть підтверджувати походження дитини.

Найвідомішим доказом є молекулярно-генетична (ДНК) експертиза. Проте це далеко не єдиний можливий доказ.

Суд може враховувати:

• спільне проживання сторін;
• ведення спільного господарства;
• листування між сторонами;
• фотографії;
• показання свідків;
• фінансову допомогу під час вагітності або після народження дитини;
• інші письмові та електронні докази.

Навіть якщо відповідач відмовляється проходити ДНК-експертизу, це не означає автоматичну відмову у позові. Суд оцінює всі докази у їх сукупності.

Чи можна одночасно просити про встановлення батьківства та стягнення аліментів?

Так. На практиці це найбільш ефективний спосіб захисту прав дитини.

В одному позові можна просити суд:

• встановити факт батьківства;
• внести зміни до актового запису про народження дитини;
• стягнути аліменти.

Після встановлення батьківства суд одночасно вирішує питання щодо утримання дитини.

Як можна оформити аліменти?

Добровільний договір

Якщо батьки досягли домовленості, вони можуть укласти нотаріально посвідчений договір про сплату аліментів.

У договорі визначаються:

• розмір аліментів;
• строки та порядок їх сплати;
• механізм індексації;
• участь у додаткових витратах на дитину;
• відповідальність за порушення умов договору.

Такий спосіб дозволяє уникнути тривалих судових спорів.

Судовий наказ

Якщо між сторонами відсутній спір щодо батьківства та заявляється вимога про стягнення аліментів у частці від доходу, справа може бути розглянута у наказному провадженні, що значно швидше за позов.

Позовне провадження

Якщо існує спір щодо розміру аліментів, способу їх стягнення або необхідно встановити батьківство, справа розглядається у позовному провадженні.

Як визначається розмір аліментів?

Розмір аліментів визначається індивідуально з урахуванням обставин кожної справи.

Суд враховує:

• потреби дитини;
• матеріальний стан батьків;
• офіційні та фактичні доходи платника;
• наявність інших дітей або утриманців;
• стан здоров'я сторін;
• інші істотні обставини.

Аліменти можуть бути присуджені:

• у частці від доходу;
• у твердій грошовій сумі.

Водночас закон гарантує мінімальний розмір аліментів, який не може бути меншим за 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Чи можна стягнути аліменти за минулий час?

Так. Однак необхідно довести, що один із батьків звертався із вимогою про надання утримання, а інший ухилявся від виконання свого обов'язку.

Доказами можуть бути:

• листування у месенджерах;
• електронні листи;
• смс-повідомлення;
• письмові звернення;
• інші документи, що підтверджують відмову допомагати дитині.

Чи може чоловік оспорити батьківство?

Так, закон передбачає таку можливість. Водночас Верховний Суд у справі №740/8454/23 зазначив, що особа, яка під час державної реєстрації знала про відсутність біологічного споріднення, не має права у майбутньому оспорювати своє батьківство. Такий підхід спрямований на забезпечення найкращих інтересів дитини.

Відповідальність за несплату аліментів

У разі ухилення від сплати аліментів до боржника можуть застосовуватися:

• пеня;
• штрафи;
• тимчасові обмеження окремих прав;
• примусове виконання рішення;
• суспільно корисні роботи;
• кримінальна відповідальність у випадках, передбачених законом.

Юридична допомога від Адвокатського об'єднання «Правда»

Справи про аліменти часто потребують комплексного юридичного супроводу: встановлення батьківства, збору доказів, визначення реальних доходів платника, підготовки процесуальних документів та представництва інтересів у суді.

Юристи Адвокатського об'єднання «Правда» мають значний практичний досвід у сімейних спорах та допомагають клієнтам захистити права дітей максимально ефективно.

Дізнатися більше про наші послуги можна на офіційному сайті:

https://www.pravda1.com/

Якщо вам необхідно стягнути аліменти, встановити батьківство або отримати професійну консультацію сімейного адвоката, звертайтеся до Адвокатського об'єднання «Правда». Ми допоможемо знайти законне та ефективне рішення саме у вашій ситуації.

Жили як сім'я, але без права на спадщину? Верховний Суд пояснив, чому так

Багато українців роками проживають разом без офіційної реєстрації шлюбу. Вони ведуть спільний побут, купують майно, разом сплачують кредити, підтримують одне одного та фактично є сім'єю. Саме тому після смерті одного зі співмешканців у другого нерідко виникає переконання, що він автоматично має право на спадщину.

Проте така думка є помилковою. Верховний Суд у постанові від 02 січня 2026 року у справі № 308/4969/24 ще раз підтвердив: фактичні сімейні відносини не прирівнюються до зареєстрованого шлюбу у питаннях спадкування.

Обставини справи

Чоловік понад 13 років проживав із жінкою однією сім'єю без реєстрації шлюбу. За цей час вони разом облаштовували побут, виплачували іпотечний кредит за квартиру, а під час тяжкої хвороби жінки чоловік фінансово підтримував її лікування та догляд.

Після початку повномасштабної війни чоловік був мобілізований до лав Збройних Сил України. Поки він проходив військову службу, співмешканка померла. Після повернення він дізнався, що спадщину вже прийняв брат померлої, а доступу до квартири він більше не має.

Вважаючи, що тривале спільне проживання дає йому право успадкувати майно, чоловік звернувся до суду.

Однак суд першої інстанції, апеляційний суд та Верховний Суд дійшли однакового висновку — підстав для задоволення позову немає.

Чому суд відмовив

Основною помилкою позивача було те, що він намагався довести своє право на спадщину як чоловіка померлої.

Відповідно до статті 1261 Цивільного кодексу України спадкоємцями першої черги є:

• діти спадкодавця;
• чоловік або дружина, шлюб яких офіційно зареєстрований;
• батьки.

Співмешканець, навіть якщо проживав разом багато років, до цієї категорії не належить. Сам факт проживання однією сім'єю без державної реєстрації шлюбу не створює статусу подружжя для цілей спадкування.

Чи має співмешканець будь-які спадкові права?

Так, але лише у випадках, прямо передбачених законом.

Особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менше п'яти років до відкриття спадщини, можуть бути спадкоємцями четвертої черги відповідно до статті 1264 Цивільного кодексу України.

Однак право на спадкування у четверту чергу виникає лише тоді, коли:

• відсутні спадкоємці попередніх черг;
• вони відмовилися від спадщини;
• не прийняли спадщину;
• усунуті від права на спадкування.

У цій справі брат померлої своєчасно прийняв спадщину як спадкоємець другої черги. Саме тому співмешканець не міг претендувати на спадкове майно, незважаючи на тривале спільне проживання.

Не плутайте спадкування і право власності

Верховний Суд фактично звернув увагу ще на одну важливу обставину: спадкові права та майнові права співмешканців — це різні правові категорії.

Якщо майно було придбане під час спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, за певних умов воно може визнаватися їхньою спільною сумісною власністю відповідно до статті 74 Сімейного кодексу України.

У такому випадку особа може звертатися до суду не з вимогою про визнання права на спадщину, а з вимогою про визнання права власності на свою частку майна. Для цього необхідно довести факт спільного проживання, ведення спільного господарства та участі у придбанні майна.

Саме правильне визначення способу захисту нерідко стає вирішальним фактором успішного вирішення спору.

Що варто зробити, якщо ви проживали без офіційного шлюбу

Якщо після смерті співмешканця виник спір щодо майна, не варто одразу робити висновок, що жодних прав у вас немає.

Перед зверненням до суду варто проаналізувати:

• коли було придбане майно;
• за чиї кошти воно придбавалося;
• чи є спадкоємці попередніх черг;
• чи можна довести факт проживання однією сім'єю;
• який спосіб захисту буде найбільш ефективним саме у вашій ситуації.

Кожна спадкова справа має свої особливості, тому універсального рішення не існує. У багатьох випадках своєчасна юридична допомога дозволяє уникнути помилок та значно підвищити шанси на захист своїх майнових прав.

Висновок

Рішення Верховного Суду ще раз підтверджує: тривале спільне проживання без державної реєстрації шлюбу саме по собі не надає права успадковувати майно як чоловіку чи дружині. Водночас це не означає, що співмешканець завжди позбавлений можливості захистити свої майнові інтереси. У кожній конкретній ситуації необхідно правильно визначити правову позицію та спосіб судового захисту.

Фахівці Адвокатського об'єднання «Правда» допоможуть проаналізувати вашу ситуацію, оцінити перспективи справи, підготувати необхідні документи та представити ваші інтереси в суді.

Якщо у вас виник спір щодо спадщини, поділу майна або встановлення факту проживання однією сім'єю — звертайтеся до АО «Правда». Ми допоможемо захистити ваші права та знайти оптимальне юридичне рішення.

Приховав майно перед розлученням? Як виявити активи другого з подружжя та захистити свої права

Під час розірвання шлюбу багато хто впевнений, що поділити можна лише те майно, про яке обидва знають. Саме тому нерідко один із подружжя намагається приховати свої активи: оформлює автомобілі на родичів, не повідомляє про банківські рахунки, корпоративні права, нерухомість або земельні ділянки.

У результаті інший із подружжя погоджується на поділ майна, навіть не підозрюючи, що значна його частина залишилася «за кадром».

Закон на стороні того, чиї права порушені

Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається спільною сумісною власністю незалежно від того, на чиє ім'я воно оформлене, якщо інше не встановлено законом.

Крім того, стаття 61 Сімейного кодексу України передбачає, що об'єктом права спільної сумісної власності може бути практично будь-яке майно, а також доходи, одержані одним із подружжя.

Під час поділу майна діє принцип рівності часток, визначений статтею 70 Сімейного кодексу України, якщо інше не встановлено домовленістю сторін або шлюбним договором.

Що говорить Верховний Суд?

Верховний Суд неодноразово наголошував, що сама лише реєстрація майна на одного з подружжя не означає, що воно є його особистою власністю.

«Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, а тягар доказування покладається на того з подружжя, який її заперечує».

Також Верховний Суд звертає увагу, що під час вирішення спорів про поділ майна суди повинні встановлювати:

• яке майно фактично існувало на момент припинення спільного господарства;
• коли саме воно було придбане;
• за рахунок яких коштів було набуте;
• чи є воно об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

Саме тому довести наявність прихованого майна без належних доказів буває вкрай складно.

Як подружжя найчастіше приховує майно?

На практиці зустрічаються різні способи приховування активів:

• переоформлення автомобілів на близьких родичів;
• відчуження нерухомості незадовго до розлучення;
• приховування земельних ділянок;
• відкриття рахунків у різних банках;
• реєстрація бізнесу або корпоративних прав на інших осіб;
• приховування доходів чи іншого цінного майна.

Часто інший із подружжя навіть не здогадується про існування таких активів.

Чому важливо провести аудит майна?

Перш ніж звертатися до суду із позовом про поділ майна або вимогами щодо аліментів, доцільно з'ясувати, чим насправді володіє інший із подружжя.

Комплексний аудит дозволяє отримати інформацію про наявні активи, перевірити відкриті державні реєстри, встановити зареєстровані об'єкти нерухомості, транспортні засоби, корпоративні права, виконавчі провадження, судові справи та інші відомості, які можуть мати значення для захисту ваших прав.

Саме повна інформація про майновий стан другої сторони часто стає ключовим доказом у суді та допомагає уникнути ситуації, коли після завершення справи з'ясовується, що значна частина майна так і залишилася прихованою.

Коли аудит майна особливо необхідний?

Його варто провести, якщо:

• ви плануєте поділ спільного майна;
• виник спір щодо аліментів;
• є підозри, що майно оформлено на інших осіб;
• інший із подружжя приховує свої доходи;
• необхідно підготувати доказову базу до судового процесу.

Як ми можемо допомогти?

Адвокатське об'єднання «Правда» не лише супроводжує справи про розірвання шлюбу, поділ майна та стягнення аліментів, а й проводить комплексний аудит майнового стану особи для підготовки сильної доказової бази.

Ми допоможемо встановити наявне майно, проаналізувати інформацію з державних реєстрів, оцінити перспективи справи та розробити ефективну стратегію захисту ваших інтересів.

Детальніше про наші послуги можна дізнатися на сайті: https://www.pravda1.com/.

Якщо ви підозрюєте, що другий із подружжя приховує майно або доходи, не відкладайте вирішення питання. Своєчасний аудит активів може стати вирішальним фактором для справедливого поділу майна та успішного захисту ваших прав у суді.

Позбавлення батьківських прав: чому несплата аліментів не гарантує перемогу в суді

Багато хто вважає, що якщо один із батьків роками не сплачує аліменти та не бере участі у вихованні дитини, суд обов'язково позбавить його батьківських прав. Насправді все значно складніше. Українське законодавство та судова практика виходять із того, що позбавлення батьківських прав є винятковим заходом, який застосовується лише тоді, коли це справді відповідає найкращим інтересам дитини.

Підстави для позбавлення батьківських прав визначені статтею 164 Сімейного кодексу України:

«Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини».

Однак наявність заборгованості зі сплати аліментів сама по собі ще не означає, що позов буде задоволено. Суд завжди досліджує, чи дійсно батько або мати свідомо ухилялися від виконання своїх обов'язків, чи підтримували зв'язок із дитиною, цікавилися її життям, здоров'ям, навчанням та розвитком.

Саме на цьому наголосив Верховний Суд у постанові від 10 грудня 2024 року у справі № 686/2794/24:

«Тлумачення наведених положень статті 164 СК України свідчить, що ухилення від виконання обов'язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками».

Іншими словами, суд оцінює не окремий факт несплати аліментів, а загальне ставлення особи до виконання батьківських обов'язків. Якщо один із батьків повністю самоусунувся від життя дитини, не спілкується з нею, не допомагає матеріально та не бере участі у її вихованні, саме сукупність таких обставин може стати підставою для позбавлення батьківських прав.

Водночас суди наголошують, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом. Тому в кожній справі вирішальне значення мають докази: документи про заборгованість зі сплати аліментів, висновок органу опіки та піклування, характеристики, показання свідків, листування та інші матеріали, які підтверджують реальне ставлення батьків до дитини.

Варто пам'ятати і про ще один важливий нюанс: навіть після позбавлення батьківських прав обов'язок утримувати дитину не припиняється. Аліменти й надалі підлягають сплаті, а вже наявна заборгованість може бути стягнута в примусовому порядку.

Якщо ви плануєте звернутися до суду з таким позовом або бажаєте оцінити перспективи своєї справи, фахівці Адвокатського об'єднання «Правда» допоможуть проаналізувати ситуацію, підготувати необхідні документи та захистити ваші інтереси в суді.

```

Шлюб на окупованій території: як визнати в Україні? Реальна практика адвоката

 

Аліменти у 2026 році: що потрібно знати батькам про розмір виплат, порядок стягнення та відповідальність

Після розірвання шлюбу або окремого проживання батьків питання матеріального забезпечення дитини залишається одним із найважливіших. Законодавство України покладає на обох батьків однаковий обов'язок утримувати дитину незалежно від того, з ким вона проживає.

У 2026 році порядок визначення аліментів істотно не змінився, однак розмір виплат залежить від актуального прожиткового мінімуму та матеріального становища кожного з батьків.

Як можуть сплачуватися аліменти

Закон передбачає декілька способів виконання аліментного обов'язку.

Перший варіант — добровільна домовленість між батьками. Вони можуть самостійно визначити суму, строки та порядок сплати. Найбільш безпечним є оформлення такої домовленості письмово, а ще краще — посвідчення її нотаріусом.

Другий спосіб — звернення до суду. Якщо згоди досягти не вдалося, суд визначає розмір аліментів залежно від обставин справи. Виплати можуть бути встановлені як у відсотках від доходу платника, так і у фіксованій грошовій сумі.

Також батьки можуть укласти нотаріально посвідчений договір. Його перевага полягає в тому, що у разі невиконання умов документ одразу може бути пред'явлений до примусового виконання без необхідності повторного звернення до суду.

Щоб дізнатися більше про відповідальність за несплату аліментів та можливі наслідки для боржника, перегляньте наше відео нижче.

Від чого залежить розмір аліментів

Під час визначення розміру виплат суд оцінює не лише офіційний дохід платника.

Беруться до уваги:

• матеріальний стан кожного з батьків;
• стан здоров'я сторін;
• наявність інших дітей або осіб, яких утримує платник;
• майновий стан;
• дороговартісні покупки або інші значні витрати, якщо їх походження не підтверджене доходами.

Головним критерієм залишається забезпечення належного рівня життя дитини.

Мінімальний та рекомендований розмір аліментів у 2026 році

Закон встановлює дві важливі величини.

Мінімальний гарантований розмір становить 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Нижче цієї суми суд, як правило, не може визначити аліменти.

У 2026 році це:

• 1 408,50 грн — для дітей до 6 років;
• 1 756 грн — для дітей віком від 6 до 18 років.

Разом із цим існує рекомендований розмір аліментів, який відповідає повному прожитковому мінімуму.

У 2026 році він становить:

• 2 817 грн — для дітей до 6 років;
• 3 512 грн — для дітей від 6 до 18 років.

Якщо фінансові можливості платника дозволяють, суд може визначити саме такий або навіть більший розмір виплат.

Коли аліменти визначаються як частина доходу

За наявності стабільного офіційного заробітку суди найчастіше визначають аліменти у відсотках від доходу.

Найпоширеніший підхід виглядає так:

• одна дитина — 25% доходу;
• двоє дітей — приблизно третина доходу;
• троє і більше дітей — до половини доходу.

Водночас суд може відступити від цих пропорцій, якщо цього потребують інтереси дитини або конкретні життєві обставини.

Чи існує максимальна межа

Так.

У примусовому порядку аліменти не можуть перевищувати десятикратний прожитковий мінімум для дитини відповідного віку.

У 2026 році максимальна сума становить:

• 28 170 грн — для дітей до 6 років;
• 35 120 грн — для дітей від 6 до 18 років.

Якщо ж батьки домовилися добровільно про більшу суму, закон цьому не перешкоджає.

Коли бухгалтерія утримує аліменти із заробітної плати

Роботодавець не може самостійно розпочати відрахування.

Підставою є лише один із таких документів:

• виконавчий лист або постанова державного чи приватного виконавця;
• нотаріально посвідчений договір про сплату аліментів;
• письмова заява самого працівника про добровільне утримання коштів (за відсутності виконавчого провадження).

При цьому відрахування здійснюються після сплати податків.

Загальне правило передбачає, що із заробітної плати може бути утримано не більше 50% доходу, однак якщо йдеться про аліменти на неповнолітніх дітей, ця межа може сягати 70%.

З яких доходів сплачуються аліменти

Для розрахунку аліментів враховується більшість видів доходу платника.

Зокрема:

• заробітна плата;
• премії;
• надбавки;
• лікарняні;
• відпускні;
• винагороди за цивільно-правовими договорами.

Водночас окремі державні соціальні виплати мають спеціальне цільове призначення, тому аліменти з них не утримуються.

Особливості для фізичних осіб-підприємців

Статус підприємця не звільняє особу від обов'язку утримувати дитину.

Якщо аліменти стягуються з ФОП, порядок визначення доходу залежить від системи оподаткування.

Для підприємців на спрощеній системі враховується фактично отриманий дохід.

Для ФОП на загальній системі базою є чистий дохід після віднімання документально підтверджених витрат.

Якщо реальний дохід складно визначити або він є нестабільним, суд може встановити аліменти у твердій грошовій сумі.

На що варто звернути увагу

Спори щодо аліментів давно перестали зводитися лише до визначення відсотка від заробітної плати. Суд дедалі частіше аналізує реальний рівень життя платника, його витрати, майно та фінансові можливості.

Саме тому як платнику, так і отримувачу
аліментів важливо своєчасно збирати докази доходів, витрат та інших обставин, які можуть вплинути на остаточний розмір виплат.

Якщо ви зіткнулися зі спором щодо стягнення аліментів, потребуєте збільшення або зменшення їх розміру, стягнення заборгованості чи захисту своїх прав у виконавчому провадженні, не відкладайте вирішення питання. Кожна справа має свої особливості, а правильно обрана правова стратегія часто є вирішальною для досягнення справедливого результату.

Адвокатське об'єднання «Правда» надає комплексну правову допомогу у сімейних спорах, пов'язаних з аліментами. Наші адвокати допоможуть проаналізувати вашу ситуацію, зібрати необхідні докази, підготувати процесуальні документи та ефективно представити ваші інтереси в суді й під час виконавчого провадження. Звертайтеся до АО «Правда» — ми зробимо все можливе, щоб забезпечити належний захист ваших прав та інтересів дитини.

Загибель на роботі: скільки може отримати родина за моральну шкоду?

 

Більше інформації за посиланням:  

Відшкодування моральної шкоди, завданої травмою або смертю на виробництві

Підводні камені спадщини: про які правила українці дізнаються занадто пізно

 

Спадщина: про які правила українці найчастіше дізнаються занадто пізно

Питання спадщини здається простим лише на перший погляд. Багато людей переконані, що після смерті родича достатньо звернутися до нотаріуса та отримати майно. Насправді ж саме спадкові справи нерідко стають причиною тривалих конфліктів між родичами, втрати майна та багаторічних судових спорів.

Однією з найпоширеніших помилок є переконання, що спадщина — це виключно квартира, будинок чи земельна ділянка. Насправді до спадщини входять майже всі майнові права та обов'язки померлої особи. Разом із нерухомістю спадкоємці можуть отримати банківські вклади, корпоративні права, транспортні засоби, цінні папери та інші активи. Водночас окремі права, нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, у спадщину не переходять.

Важливу роль відіграє наявність заповіту. Саме він дозволяє людині самостійно визначити долю свого майна після смерті. Проте навіть заповіт не завжди є остаточним вирішенням питання. Закон захищає окремих спадкоємців, які можуть претендувати на частину спадщини незалежно від волі спадкодавця. Саме через це після відкриття спадщини нерідко виникають несподівані для інших спадкоємців правові наслідки.

Якщо ж заповіт відсутній, починають діяти правила спадкування за законом. У такому випадку значення має ступінь спорідненості зі спадкодавцем. При цьому багато людей помилково вважають, що будь-який близький родич автоматично має право на спадщину. Насправді закон встановлює чітку черговість, і право наступної черги виникає лише за відсутності спадкоємців попередньої.

Окремої уваги заслуговують строки прийняття спадщини. Саме через їх пропуск люди найчастіше змушені звертатися до суду. Після смерті спадкодавця спадкоємцям надається лише шість місяців для оформлення своїх прав. Багато хто відкладає це питання, вважаючи, що часу достатньо, однак після закінчення встановленого строку відновлення своїх прав може вимагати додаткових витрат часу та коштів.

Часто громадяни також не знають, що окремі спадкоємці можуть вважатися такими, що прийняли спадщину автоматично. Йдеться насамперед про осіб, які постійно проживали разом зі спадкодавцем на момент його смерті. Проте навіть у таких ситуаціях нерідко виникає необхідність доводити факт спільного проживання документально.

Ще одним поширеним міфом є думка, що отримати спадщину може будь-який родич. Законодавство передбачає випадки, коли особа може бути усунена від спадкування. Наприклад, якщо буде доведено, що вона ухилялася від обов'язку утримувати спадкодавця або свідомо перешкоджала реалізації його останньої волі. Такі справи зазвичай є складними та потребують ретельного дослідження доказів.

Практика показує, що більшість спадкових конфліктів виникає не через саму спадщину, а через несвоєчасне оформлення документів, необізнаність із законодавством або сімейні суперечки, які роками залишалися невирішеними. Саме тому після смерті близької людини не варто відкладати звернення до фахівців та сподіватися, що питання вирішиться саме собою.

Спадщина — це не лише майно, а й юридична процедура зі своїми правилами, строками та ризиками. Розуміння цих правил дозволяє уникнути непотрібних конфліктів і зберегти те, що належить спадкоємцям за законом або заповітом.

Якщо вам необхідний спадковий адвокат та допомога з оформленням спадщини, відновленням строку для її прийняття, оскарженням заповіту чи вирішенням спадкового спору, звертайтеся до Адвокатського об'єднання «Правда». Наші адвокати допоможуть захистити ваші права та знайти оптимальне рішення навіть у найскладніших спадкових справах.

Самостійне виховання дитини та мобілізація: Верховний Суд визначив межі доведення

Самостійне виховання дитини та мобілізація: Верховний Суд визначив межі доведення

Останнім часом суди все частіше розглядають справи, у яких один із батьків просить встановити факт самостійного виховання дитини. На перший погляд такі спори належать виключно до сфери сімейного права. Однак в умовах воєнного стану їх значення значно ширше, адже результат розгляду справи може впливати на питання військового обов'язку та мобілізації.

Нещодавня позиція Верховного Суду вкотре нагадала, що отримати судове рішення про самостійне виховання дитини лише на підставі того, що дитина проживає з одним із батьків, неможливо.

Проживання разом не дорівнює одноосібному вихованню

У суспільстві досить поширеною є думка, що якщо дитина фактично мешкає з матір'ю або батьком, то саме ця особа автоматично вважається такою, що самостійно виховує дитину. Проте законодавство виходить із зовсім іншого принципу.

Після розірвання шлюбу чи припинення спільного проживання обоє батьків зберігають однакові права та обов'язки щодо дитини. Навіть якщо дитина проживає лише з одним із них, інший може брати участь у вихованні, спілкуванні, навчанні, лікуванні та матеріальному забезпеченні.

Саме тому для встановлення факту самостійного виховання необхідно довести не просто місце проживання дитини, а фактичне усунення іншого з батьків від виконання батьківських обов'язків.

Чому такі справи стали предметом уваги ТЦК

Під час воєнного стану окремі судові рішення у сімейних справах можуть мати наслідки, які виходять далеко за межі сімейних правовідносин.

Зокрема, встановлення факту самостійного виховання дитини може впливати на реалізацію прав, пов'язаних із військовим обліком та мобілізацією. Саме тому суд дійшов висновку, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки мають право захищати інтереси держави шляхом оскарження рішень, які можуть створювати відповідні правові наслідки.

Фактично Верховний Суд підтвердив, що якщо судове рішення може вплинути на питання виконання військового обов'язку, ТЦК та СП не позбавлені права брати участь у процесі його перегляду.

Які докази мають вирішальне значення

У подібних справах суди оцінюють не формальні обставини, а реальну участь кожного з батьків у житті дитини.

Важливими можуть бути докази щодо матеріального забезпечення дитини, участі у її навчанні, лікуванні, вихованні, спілкуванні та прийнятті важливих рішень. Якщо інший із батьків продовжує підтримувати зв'язок із дитиною або допомагати їй, сам факт окремого проживання зазвичай не буде достатнім для підтвердження одноосібного виховання.

Саме тому кожна справа потребує індивідуального підходу та ретельної підготовки доказової бази.

Висновок

Правова позиція Верховного Суду демонструє, що встановлення факту самостійного виховання дитини не може бути формальністю. Суд перевіряє реальні сімейні відносини, а не лише документи про місце проживання чи розірвання шлюбу.

Крім того, у період воєнного стану такі справи можуть мати значення не лише для батьків та дітей, а й для держави, якщо їх результат впливає на питання мобілізації та виконання військового обов'язку.

Якщо ви плануєте звернення до суду щодо визначення місця проживання дитини, встановлення факту самостійного виховання або маєте інший сімейний спір, варто заздалегідь оцінити перспективи справи та належним чином підготувати докази. Фахівці АО «Правда» допоможуть проаналізувати вашу ситуацію, сформувати правову позицію та забезпечити ефективний захист ваших прав та інтересів.

 

Одинока мати та право на компенсацію відпустки при звільненні: нові орієнтири Верховного Суду

Працівники нерідко стикаються із ситуацією, коли після звільнення виявляється, що роботодавець не врахував усі належні виплати. Особливо це стосується додаткових соціальних гарантій для батьків, які самостійно виховують дітей.

У постанові у справі № 755/16704/24 Верховний Суд звернув увагу на важливі аспекти підтвердження статусу одинокої матері та права на отримання компенсації за невикористану додаткову соціальну відпустку.

Суть спору

Жінка після звільнення звернулася до роботодавця з вимогою виплатити компенсацію за невикористану додаткову соціальну відпустку, передбачену для одиноких матерів. На її думку, протягом кількох років вона не використала належні їй дні відпочинку, а тому мала право на відповідну грошову компенсацію.

Роботодавець відмовив, посилаючись на відсутність належного підтвердження права на таку відпустку та несвоєчасне подання документів.

Суди першої та апеляційної інстанцій підтримали позицію роботодавця, однак Верховний Суд із такими висновками не погодився.

Що зазначив Верховний Суд?

Суд нагадав, що право на відпочинок та соціальні гарантії працівників захищаються Конституцією України та трудовим законодавством.

Особливу увагу Верховний Суд звернув на те, що для отримання статусу одинокої матері вирішальним є не факт сплати чи несплати аліментів, а фактична участь батька у вихованні дитини.

Якщо батько не бере участі у вихованні, його місце перебування невідоме або він ухиляється від виконання своїх обов'язків, такі обставини можуть свідчити про наявність у матері права на відповідні соціальні гарантії.

Які документи можуть підтвердити право?

Верховний Суд наголосив, що закон не містить вичерпного переліку документів для підтвердження статусу одинокої матері.

• рішення суду;
• документи виконавчої служби;
• відомості про заборгованість зі сплати аліментів;
• документи правоохоронних органів щодо розшуку батька;
• довідки навчальних закладів;
• інші офіційні документи, які підтверджують відсутність участі батька у вихованні дитини.

Чому Верховний Суд скасував рішення апеляційного суду?

На думку касаційної інстанції, апеляційний суд не дослідив усіх наданих доказів та не перевірив належним чином доводи позивачки щодо фактичного самостійного виховання дітей.

Крім того, суд не надав належної оцінки документам, які могли підтвердити відсутність участі батька у житті дітей та наявність заборгованості зі сплати аліментів.

Саме тому Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий розгляд.

Практичне значення рішення

Ця справа демонструє, що роботодавець не може формально відмовляти у виплаті компенсації лише через наявність спору щодо статусу працівника.

Суди зобов'язані ретельно досліджувати всі обставини справи та оцінювати кожен доказ у сукупності.

Для працівників це рішення є важливим нагадуванням про те, що право на додаткову соціальну відпустку та компенсацію за її невикористання може бути захищене навіть у разі виникнення спору з роботодавцем.

Висновок

Питання виплати компенсації за невикористану соціальну відпустку часто потребує детального аналізу документів та правильного застосування норм трудового законодавства. Якщо роботодавець відмовляє у виплатах, а ваші права порушено, важливо своєчасно отримати професійну правову допомогу.

Фахівці Адвокатського об'єднання «Правда» допоможуть оцінити перспективи справи, підготувати необхідні документи, захистити ваші права у трудових спорах та домогтися справедливого вирішення питання як у досудовому порядку, так і в суді.

Спадщина чи спільне майно подружжя: що потрібно довести спадкоємцям?

Після смерті близької людини між спадкоємцями нерідко виникають суперечки щодо складу спадкового майна. Особливо складними є ситуації, коли майно було набуте під час шлюбу, адже в такому випадку діють спеціальні правила сімейного законодавства.

Нещодавно Верховний Суд вкотре звернув увагу на важливий принцип: майно, придбане під час шлюбу, вважається спільною сумісною власністю подружжя. Тому спадкоємці не можуть обмежитися лише твердженням про те, що певне майно належало виключно померлому. Для цього необхідно надати належні докази, які спростовують презумпцію спільної власності.

У справі, яку розглядав Верховний Суд, після смерті чоловіка між його дітьми та дружиною виник спір щодо нерухомості, земельної ділянки, банківських коштів, транспортних засобів та інших активів. Частину майна нотаріус не зміг оформити у спадщину, тому сторони звернулися до суду.

Діти померлого наполягали, що певне майно повністю належало їхньому батькові та повинно увійти до спадкової маси. Водночас вдова стверджувала, що окремі об'єкти є її особистою приватною власністю або належать їй як співвласнику подружнього майна.

Верховний Суд зазначив, що закон передбачає презумпцію спільної сумісної власності щодо майна, набутого у шлюбі. Саме тому особа, яка заперечує такий статус майна, повинна довести свої твердження належними доказами. За відсутності таких доказів майно вважається спільним, а до складу спадщини входить лише частка померлого співвласника.

Суд також підкреслив, що кожна спадкова справа є індивідуальною. Важливе значення мають джерела придбання майна, час його набуття, наявність договорів, банківських документів, підтвердження витрат та інші докази, які можуть вплинути на визначення складу спадкової маси.

Висновок

Спадкоємцям варто пам’ятати: якщо майно було придбане під час шлюбу, воно автоматично не вважається особистою власністю спадкодавця. Для включення такого майна до спадщини в повному обсязі необхідно довести, що воно не є спільною сумісною власністю подружжя. Саме від правильного визначення правового статусу майна залежить розмір спадкових часток та подальший захист прав спадкоємців.

Якщо ви зіткнулися зі спадковим спором, маєте питання щодо оформлення спадщини або визначення складу спадкового майна, звертайтеся до Адвокатського об'єднання «Правда». Наші фахівці допоможуть захистити ваші права та знайти оптимальне правове рішення навіть у найскладніших спадкових справах.

 

Загибель працівника на виробництві: чи можуть рідні отримати компенсацію моральної шкоди?

Втрата близької людини внаслідок нещасного випадку на виробництві — це не лише важке емоційне випробування для родини, а й юридична ситуація, яка породжує низку правових наслідків. 

На практиці досить часто роботодавці намагаються уникнути відповідальності, посилаючись на те, що сам працівник нібито порушив правила охорони праці або допустив необережність під час виконання своїх трудових обов'язків. 

Проте судова практика свідчить про інше. Відповідно до частини четвертої статті 43 Конституції України, кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці. Обов'язок забезпечити такі умови покладається саме на роботодавця. 

Це також передбачено статтею 13 Закону України «Про охорону праці», згідно з якою роботодавець зобов'язаний створити на робочому місці умови праці відповідно до вимог законодавства та забезпечити додержання прав працівників у сфері охорони праці. 

У разі загибелі працівника право на компенсацію моральної шкоди мають його найближчі родичі. 

Частина друга статті 1168 Цивільного кодексу України визначає, що моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові або дружині, батькам, дітям, а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.Особливу увагу варто звернути на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 16 червня 2023 року у справі № 592/13643/21. 

У цій справі дружина загиблого працівника звернулася до суду з вимогою про відшкодування моральної шкоди після того, як її чоловік загинув унаслідок нещасного випадку на виробництві. Роботодавець наполягав, що сам працівник порушив вимоги охорони праці, а тому підстав для задоволення позову немає. 

Однак Верховний Суд не погодився з такою позицією та прямо зазначив: «Порушення вимог законодавства про охорону праці з боку працівника не може бути підставою для відмови у задоволенні позову його рідних про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю особи від нещасного випадку, що стався на виробництві». 

Суд звернув увагу, що навіть якщо загиблий працівник допустив необережність або певні порушення під час роботи, ці обставини можуть враховуватися лише під час визначення розміру компенсації. Водночас вони не позбавляють членів його сім'ї права на захист та отримання відшкодування моральної шкоди. При вирішенні таких спорів суди враховують характер сімейних відносин між загиблим і позивачем, глибину душевних переживань, тривалість моральних страждань, а також інші обставини справи. Як зазначено у пункті 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», розмір відшкодування моральної шкоди визначається залежно від характеру та обсягу страждань особи з урахуванням принципів розумності, виваженості та справедливості. 

Якщо ви опинилися у подібній ситуації та потребуєте правової допомоги, фахівці АО «Правда» допоможуть оцінити перспективи справи, підготувати необхідні документи та захистити ваші права у суді.

Крім того, детальніше про питання відшкодування моральної шкоди у зв'язку із загибеллю працівника на виробництві та актуальну судову практику ви можете дізнатися на YouTube-каналі АО «Правда». У відео фахівці розглядають особливості таких спорів, порядок захисту прав членів сім'ї загиблого та практичні аспекти звернення до суду. 

Отже, якщо внаслідок нещасного випадку на виробництві загинула близька людина, її рідні мають право вимагати компенсацію моральної шкоди незалежно від того, чи встановлено певні порушення з боку самого працівника. 

Головним є те, що сім'я зазнала непоправної втрати та моральних страждань, які підлягають судовому захисту.

Якщо ви опинилися у подібній ситуації та потребуєте правової допомоги, фахівці допоможуть оцінити перспективи справи, підготувати необхідні документи та захистити ваші права у суді.

Спільна батьківська опіка після розлучення: як змінюється підхід українських судів

Спільна батьківська опіка після розлучення: як змінюється підхід українських судів

Тривалий час у спорах щодо визначення місця проживання дитини після розірвання шлюбу українська судова практика переважно виходила з традиційної моделі, за якої дитина проживає з одним із батьків, а інший реалізує своє право на спілкування та участь у вихованні. Проте останніми роками Верховний Суд формує новий підхід, заснований на принципі рівності батьків та забезпеченні найкращих інтересів дитини.

Відповідно до статті 141 Сімейного кодексу України, «мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою». При цьому розірвання шлюбу або окреме проживання батьків не впливає на обсяг їхніх прав та не звільняє від обов'язків щодо дитини.

Сімейне законодавство України також визначає, що під час вирішення будь-яких спорів, які стосуються дітей, пріоритетом мають бути саме їхні інтереси. Згідно з частиною восьмою статті 7 Сімейного кодексу України, «регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини».

Такий підхід узгоджується з міжнародними стандартами захисту прав дитини. Парламентська Асамблея Ради Європи у своїх резолюціях неодноразово наголошувала на необхідності забезпечення спільної відповідальності батьків після розлучення. Комітет ООН з прав дитини у Загальному коментарі № 14 від 29 травня 2013 року також підкреслив, що при визначенні найкращих інтересів дитини доцільно виходити зі спільної батьківської відповідальності та права дитини підтримувати стосунки з обома батьками.

Важливу роль у розвитку національної практики відіграли й рішення Європейського суду з прав людини. Зокрема, у справі Zaunegger v. Germany ЄСПЛ звернув увагу на неприпустимість необґрунтованого позбавлення одного з батьків можливості брати участь у вихованні дитини та наголосив на необхідності ретельної оцінки кожної конкретної ситуації.

Поступово ці підходи почали знаходити відображення і в практиці Верховного Суду. Протягом 2022–2023 років Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду неодноразово звертав увагу на можливість застосування моделей спільної батьківської опіки під час вирішення спорів щодо місця проживання дітей. Однак справжнім переломним моментом стала постанова Верховного Суду від 16 лютого 2024 року у справі № 465/6496/19. У цій справі суд уперше безпосередньо застосував модель спільної фізичної опіки та визначив почергове проживання дітей з кожним із батьків за встановленим графіком. Суд виходив із того, що міжнародні стандарти та принцип рівності прав батьків дозволяють забезпечити повноцінну участь обох батьків у житті дитини.

Подальший розвиток цей підхід отримав у постанові Верховного Суду від 22 травня 2024 року у справі № 643/7509/21. Суд дійшов висновку, що за відсутності іншої домовленості між батьками в інтересах дитини може бути її почергове проживання та перебування під фізичною опікою кожного з них за відповідним графіком.

Не менш показовою стала постанова Верховного Суду від 22 квітня 2024 року у справі № 754/3063/22, у якій касаційний суд не погодився з висновками судів нижчих інстанцій, що без належного обґрунтування відхилили рекомендацію органу опіки та піклування щодо доцільності почергового проживання дитини з кожним із батьків.

Таким чином, сучасна практика Верховного Суду демонструє відхід від застарілого підходу, за якого один із батьків фактично ставав основним вихователем, а інший мав обмежений контакт із дитиною. Натомість дедалі більшого значення набуває модель, яка дозволяє дитині підтримувати повноцінні та стабільні стосунки з обома батьками.

Водночас спільна батьківська опіка не є універсальним рішенням для всіх сімейних спорів. Суд у кожному випадку оцінює рівень взаємодії між батьками, їхню здатність співпрацювати в інтересах дитини, умови проживання, думку самої дитини, якщо вона може її висловити, а також інші обставини, що мають істотне значення.

Сформована Верховним Судом практика вже впливає на розвиток законодавства. У Верховній Раді зареєстровані законопроєкти щодо врегулювання інституту спільної батьківської опіки, а проєкт нового Цивільного кодексу України прямо передбачає можливість встановлення судом почергового проживання дитини з кожним із батьків, якщо це відповідає її найкращим інтересам.

Отже, українське сімейне право поступово переходить до моделі, у центрі якої перебуває не суперечка між батьками, а право дитини на збереження міцного емоційного зв'язку з матір'ю і батьком навіть після їхнього розлучення.

Потрібна допомога у вирішенні сімейного спору або захисті батьківських прав? 

Звертайтеся до Адвокатського об'єднання
«Правда». Наші юристи надають правову допомогу у справах щодо визначення місця проживання дитини, встановлення порядку спілкування з дитиною, стягнення аліментів, позбавлення та поновлення батьківських прав. Детальніше: www.pravda1.com.

Коли байдужість до дитини має юридичні наслідки: позбавлення батьківських прав

Позбавлення батьківських прав є одним із найсерйозніших заходів сімейно-правової відповідальності, який застосовується виключно судом та лише за наявності передбачених законом підстав. Основною метою такого механізму є захист прав та інтересів дитини у випадках, коли один із батьків свідомо не виконує своїх обов'язків або створює загрозу для її розвитку та благополуччя.

Правове регулювання даного питання здійснюється насамперед Сімейним кодексом України. Відповідно до статті 164 Сімейного кодексу України, мати або батько можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо вони без поважної причини не забрали дитину з пологового будинку чи іншого закладу охорони здоров'я та протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування, ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини, жорстоко поводяться з нею, є хронічними алкоголіками або наркоманами, вдаються до експлуатації дитини чи примушують її до жебракування або бродяжництва, а також якщо були засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.

Разом із тим сама лише відсутність спілкування з дитиною чи несплата аліментів не завжди є достатньою підставою для позбавлення батьківських прав. Суд у кожній справі досліджує поведінку батька або матері в цілому, встановлює наявність свідомого та тривалого ухилення від виконання батьківських обов'язків, а також перевіряє, чи відповідає таке рішення найкращим інтересам дитини.

Справи про позбавлення батьківських прав розглядаються виключно в судовому порядку. Позивачу необхідно підготувати належну доказову базу, яка може підтверджувати відсутність участі другого з батьків у житті дитини, неналежне виконання батьківських обов'язків, факти насильства, наявність залежностей або інші обставини, визначені законом.

Обов'язковим учасником таких справ є орган опіки та піклування. Відповідно до статті 19 Сімейного кодексу України, цей орган подає до суду письмовий висновок щодо розв'язання спору. Проте такий висновок не є обов'язковим для суду, якщо суд дійде висновку, що він недостатньо обґрунтований або суперечить інтересам дитини.

Після набрання законної сили рішенням суду особа втрачає особисті немайнові права щодо дитини, право на її виховання, представництво інтересів, отримання пільг та державної допомоги, пов'язаних із батьківством. Водночас дитина зберігає право на отримання аліментів та право на спадкування після особи, позбавленої батьківських прав.

Окремо варто зазначити, що після позбавлення батьківських прав дитина може бути усиновлена іншою особою у порядку, визначеному Сімейним кодексом України. Процедура усиновлення має низку законодавчих особливостей та потребує ретельної підготовки документів. Детальніше про цей процес розповідаємо у нашому відео.

Кожна справа щодо позбавлення батьківських прав є індивідуальною та потребує ретельного аналізу обставин, збору доказів і правильної правової позиції. Саме тому перед зверненням до суду доцільно отримати професійну юридичну допомогу.

Фахівці Адвокатського об'єднання «Правда» надають комплексний супровід у справах щодо позбавлення та поновлення батьківських прав, допомагають зібрати необхідні докази, підготувати процесуальні документи та представляють інтереси клієнтів у суді.

Детальніше про наші послуги можна дізнатися на сайті: Адвокатського об'єднання "Правда".

Розлучення через суд: що важливо знати перед поданням позову

Розірвання шлюбу через суд є однією з найпоширеніших категорій сімейних справ в Україні. Попри те, що сама процедура здається простою, на практиці сторони часто стикаються з труднощами під час підготовки документів, визначення підсудності та безпосереднього розгляду справи. Особливо це стосується ситуацій, коли у подружжя є неповнолітні діти або одна зі сторін не погоджується на припинення шлюбу.

Сімейний кодекс України прямо визначає підстави для розірвання шлюбу у судовому порядку. Відповідно до статті 112 Сімейного кодексу України: «Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення».

  

Також законом передбачено, що під час розгляду справи суд повинен дослідити фактичні взаємини між сторонами та обставини сімейного життя. Зокрема, стаття 112 Сімейного кодексу України встановлює: «Суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини з інвалідністю та інші обставини життя подружжя».

На практиці суди виходять із того, що примусове збереження шлюбу є неприпустимим, якщо сімейні відносини фактично припинені. Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що відсутність взаєморозуміння між подружжям, припинення спільного проживання та втрату сімейних стосунків можна вважати достатніми підставами для розірвання шлюбу. Судова практика також свідчить про те, що навіть за наявності заперечень одного з подружжя суд може ухвалити рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено фактичний розпад сім’ї.

Окремо варто зазначити, що розірвання шлюбу не означає автоматичного вирішення спорів щодо аліментів, дітей чи поділу майна. Такі питання можуть розглядатися окремо, що дозволяє значно швидше завершити сам процес розлучення. Саме тому у багатьох випадках адвокати рекомендують не об’єднувати всі вимоги в одному позові, особливо якщо між сторонами існує конфлікт щодо майна або визначення місця проживання дитини.

Судовий процес також має свої процесуальні особливості. Якщо відповідач не заперечує проти розірвання шлюбу, справа може бути розглянута у відносно короткі строки. Водночас подання клопотань про примирення, неявка сторін у засідання або необхідність витребування додаткових доказів можуть суттєво впливати на тривалість розгляду справи.

У сімейних спорах важливо не лише знати свої права, а й правильно реалізувати їх у судовому процесі. Помилки у підготовці позову або неналежне оформлення документів нерідко призводять до затягування розгляду справи та додаткових витрат часу.

АО «Правда» надає правову допомогу у справах щодо розірвання шлюбу, стягнення аліментів, визначення місця проживання дітей та поділу майна. Фахівці адвокатського об’єднання допомагають підготувати процесуальні документи, супроводжують клієнтів на всіх етапах судового розгляду та забезпечують професійний захист інтересів у сімейних спорах.

Детальніше про послуги сімейного адвоката: Сімейний адвокат АО «Правда»

Ответственность водителя за отказ от прохождения освидетельствования на опьянение в Украине

Статья 130 КУпАП в украинской практике давно перестала быть нормой только про «пьяное вождение» в узком смысле. В реальном правоприменении она охватывает несколько разных моделей поведения: собственно управление транспортным средством в состоянии алкогольного, наркотического или иного опьянения; отказ водителя от прохождения освидетельствования; уклонение от него в процессуальном смысле; а также передачу управления лицу, которое находится в состоянии опьянения. Для суда ключевым является не бытовое понимание «виновности», а доказанность конкретного состава и соблюдение процедуры, предусмотренной законом.

Практически это означает следующее: полный отказ от освидетельствования почти никогда не является «нейтральной» стратегией. Напротив, закон и судебная практика построены так, чтобы устранить соблазн уклониться от проверки именно тем водителям, которые опасаются положительного результата. Поэтому отказ, зафиксированный в установленном порядке, сам по себе становится основанием для привлечения к ответственности. Для первого случая административная ответственность сегодня выражается в штрафе 17 000 грн и лишении права управления на 1 год; при повторности санкции существенно усиливаются.

Официальная статистика последних пяти лет показывает две важные тенденции. Во-первых, суды применяют штрафы по ст. 130 КУпАП все чаще: с 83 648 лиц в 2020 году до 114 836 лиц в 2024 году. Во-вторых, общая сумма штрафов выросла еще заметнее — с 1,09 млрд грн до 2,44 млрд грн. Это один из самых наглядных индикаторов того, что государство последовательно ужесточает фактическую реакцию на поведение, связанное с опьянением за рулем.

При этом сами массивы полицейской и судебной статистики не совпадают «один к одному». Национальная полиция фиксирует протоколы на стадии выявления, а судебная статистика фиксирует лиц, к которым уже применен штраф по итогам рассмотрения дела. Поэтому сравнивать эти цифры механически нельзя: они описывают разные этапы и частично разные массивы составов. Именно это объясняет, почему число судебных штрафов по ст. 130 может превышать число протоколов, опубликованных полицией в разбивке только на алкогольное и наркотическое опьянение.

С практической точки зрения дела по ст. 130 КУпАП остаются одной из тех категорий, где процессуальная дисциплина полиции часто решает исход спора не меньше, чем фактические обстоятельства. Закон требует законного основания для остановки, фиксации признаков опьянения, надлежащего предложения пройти осмотр, видеофиксации либо присутствия двух свидетелей, а также соблюдения порядка направления в медицинское учреждение. Нарушение этих требований делает позицию защиты существенно сильнее. Ссылка на источник

Нормативная основа и составы статьи 130 КУпАП

Статья 130 КУпАП — ключевая норма, регулирующая административную ответственность за поведение, связанное с опьянением в сфере дорожного движения. В актуальной редакции Кодекса она посвящена управлению транспортными средствами или судами лицами, находящимися в состоянии алкогольного, наркотического или иного опьянения либо под воздействием лекарственных препаратов, снижающих внимание и скорость реакции. Судебный портал в официальных разъяснениях прямо подчеркивает, что эта же часть статьи охватывает и отказ лица, которое управляет транспортным средством, от прохождения освидетельствования на состояние опьянения в установленном законом порядке.

Для практики удобнее разложить ст. 130 на несколько базовых составов.

Первый состав — управление транспортным средством в состоянии алкогольного, наркотического или иного опьянения. Это классическая модель, когда состояние водителя подтверждается осмотром на месте остановки или заключением медучреждения. 

Второй состав — отказ от прохождения освидетельствования. Именно он чаще всего вызывает споры в судах, потому что здесь предметом доказывания становится уже не промилле как таковое, а законность требований полиции и надлежащее документирование отказа. 

Третий состав — уклонение от осмотра, когда лицо не всегда произносит прямое «отказываюсь», но своим поведением фактически срывает процедуру. 

Четвертый состав — передача управления лицу, находящемуся в состоянии опьянения; этот элемент статьи в публичных дискуссиях часто забывают, хотя для собственника автомобиля он может быть столь же опасен, как и собственное управление.

В части санкций официальный государственный мониторинговый материал, основанный на данных Национальной полиции и судебной статистики, фиксирует для первого эпизода штраф 17 000 грн и лишение права управления на 1 год, а для повторного — штраф 34 000 грн и лишение права управления на 3 года. Уже этого достаточно, чтобы увидеть законодательную логику: наказуемо не только само состояние опьянения, но и процессуальное препятствование его проверке.

Важнейшая сопутствующая норма — статья 266 КУпАП. Она закрепляет порядок освидетельствования и прямо указывает, что осмотр на состояние алкогольного, наркотического или иного опьянения в учреждении здравоохранения должен быть проведен не позднее двух часов с момента установления оснований для его осуществления; осмотр, проведенный с нарушением требований этой статьи, считается недействительным.

Второй важный блок — подзаконные акты. Это, во-первых, Инструкция МВД и МОЗ № 1452/735 о порядке выявления у водителей признаков опьянения; во-вторых, постановление Кабмина № 1103, определяющее общий порядок направления и проведения осмотра. Актуальная редакция Инструкции действует с учетом изменений 2025 года. Ссылка на источник

Как должна действовать полиция и когда возникает отказ

В делах по ст. 130 КУпАП процесс начинается не с «Драгера», а с законной остановки автомобиля. Закон «О Национальной полиции» разрешает полицейскому останавливать транспортное средство только по исчерпывающему перечню оснований, указанному в статье 35, и обязывает назвать водителю конкретную причину остановки с детальным описанием соответствующего основания. Ссылка на источник

Далее полицейский должен зафиксировать признаки, которые дают основание подозревать опьянение. После этого он обязан предложить водителю пройти освидетельствование в порядке, установленном ст. 266 КУпАП, Инструкцией № 1452/735 и постановлением КМУ № 1103.

Если водитель не согласен с результатом осмотра на месте или полицейский видит необходимость медицинского подтверждения, лицо направляется в учреждение здравоохранения. Здесь закон особенно строг: осмотр должен быть проведен не позднее двух часов с момента возникновения оснований, в присутствии полицейского, а нарушение процедуры делает такой осмотр недействительным. 

Отказ возникает именно в этой регламентированной процедуре. Типовой пример — водитель прямо заявляет, что не будет «дышать в прибор» и не поедет в медучреждение. Но фактический отказ может быть и менее прямолинейным: лицо соглашается формально, однако затягивает время, покидает место, отказывается подписывать материалы, не выполняет законное предложение проследовать на медосмотр либо иным образом срывает проведение освидетельствования.

Официальная статистика 2020–2024

Сырые данные по ст. 130 КУпАП публикуются государством в нескольких массивах. Судебная статистика первично формируется в форме № 1-п «Отчет судов первой инстанции о рассмотрении дел об административных правонарушениях». Ссылка на источник

Год	Протоколы НПУ: алкогольное опьянение	Протоколы НПУ: наркотическое опьянение	Протоколы суммарно	Лица, к которым суд применил штраф	Сумма штрафов, грн
2020	68 296	15 142	83 438	83 648	1 091 698 567
2021	67 990	14 261	82 251	89 885	1 622 002 311
2022	69 544	13 389	82 933	95 184	1 877 408 990
2023	73 983	13 562	87 545	114 191	2 337 565 556
2024	66 414	12 479	78 893	114 836	2 443 290 695

С точки зрения «цены» правонарушения показатель тоже показателен. В официальном мониторинговом материале приведен не только общий объем штрафов, но и средний штраф на одно лицо: 13 051,10 грн в 2020 году и 21 276,35 грн в 2024 году. Этот рост укладывается в общую тенденцию усиления санкционной политики в сфере дорожной безопасности.

Практика Верховного Суда

Первый и, пожалуй, самый важный практический ориентир последних месяцев состоит в том, что отказ от осмотра не освобождает обвинение от необходимости доказать сам факт управления автомобилем. Официальный судебный портал в январе 2026 года сформулировал это предельно четко: если нет доказательств, что лицо управляло автомобилем, одного только отказа недостаточно для ответственности по ст. 130 КУпАП. Ссылка на источник

Верховный Суд также обращал внимание на соблюдение процессуальных гарантий и допустимость доказательств в делах данной категории. Ссылка на источник

Отдельно подчеркивалось, что при освидетельствовании в медицинском учреждении присутствие свидетелей не является обязательным. Ссылка на источник

Почему цифры меняются и где полиция чаще ошибается

Наиболее вероятная причина роста судебных штрафов — сочетание нескольких факторов. Во-первых, государство последовательно переводит процедуру в более «доказуемый» формат: обязательная видеофиксация либо два свидетеля, приобщение записи к протоколу, более четкое разделение осмотра на месте и в медучреждении. Во-вторых, санкции остаются высокими и предсказуемыми, что стимулирует полицию интенсивно документировать такие эпизоды.

Вместе с тем именно в таких массовых делах полиция регулярно допускает ошибки. Это отсутствие законного основания для остановки, дефекты видеофиксации, нарушение процедуры направления в медучреждение, отсутствие доказательств управления автомобилем, ошибки в протоколе и другие процессуальные нарушения.

Выводы

Отказ от прохождения освидетельствования на состояние опьянения в Украине — это не «способ избежать ответственности», а самостоятельное основание для привлечения к ответственности по ст. 130 КУпАП. Современная судебная практика показывает, что суды уделяют большое внимание именно соблюдению процедуры: законности остановки, корректности оформления материалов, наличию видеозаписи и доказательств управления автомобилем.

Поэтому в делах данной категории крайне важно своевременно получить профессиональную юридическую помощь и выстроить грамотную линию защиты при обжаловании протокола по ст. 130 КУПаП.

---

Юридическая помощь АО «Правда»

Адвокатское объединение «Правда» осуществляет защиту водителей по делам о привлечении к ответственности по ст. 130 КУпАП.

Мы помогаем:

• оспорить незаконный протокол по ст. 130 КУпАП;
• проверить законность остановки и действий полиции;
• анализировать видеозаписи и доказательства;
• подготовить правовую позицию и процессуальные документы;
• представлять интересы клиента в суде;
• обжаловать постановление суда в апелляции.

Если вас обвиняют в отказе от прохождения освидетельствования либо в управлении транспортным средством в состоянии опьянения — своевременная юридическая защита может иметь решающее значение для результата дела.

АО «Правда» — практическая защита по делам ст. 130 КУпАП по всей Украине.